Без названия

«Шукаю себе»

Я йду по тихому заспалому місту, десь
прокидаються заснулі будинки,і від
їхнього пробудження здригаеться
земля.Тихе місто,і здается, що я єдина
жива у ньому.Дує тихий, прохолодний
вітер, що колитьй пече шкіру.Тяжкі
стомлені журбою очі намагаються
вловити заклопотаних, мимо проходячих
людей.Шелест осіннього листя під
ногами створює невловиму картину болю
й страждань.Десь пробивається крізь
море хмар тоненький промінь
сонця, даруючи мені віру в щастя.
Місто прокидається.Дорослі—спішать
на роботу, діти—до школи.Я відчуваю, що
моє місто серед них…Але ні, шляхи
наші—різні.Мені боляче,і від цього
болю тікає і рветься промінь
останньої надії, намагаючись
врятуватись від сірих, несправедливих
буднів.На цьому світі я чужа.Усі мої
ідеї, мрії, теорії—лише купа сміття, яке
й без того засмічує нашу планету.
Ніхто мене не розуміє…Мене окружають
зрадники, які готові на все заради
вигоди й заради того, щоб зробити тобі
боляче.Кожен день я зустрічаю з
словами „Коли прийде ніч”а ніч „Коли
прийде ранок”.Безкінченне замкнене
коло, яке з кожним днем стає
вужчим, натякаючи, що мені немає місця у
цьому світі.Тяжко від думок, що нікому
не має до мене діла, тяжко… Я з останніх
сил намагаюсь боротись з цим
почуттям.Моє місто у закритій кімнаті,
в яку ледве проникає світло.Світло—це
промінь надії, а в мене її не має.Вона
вмерла разом із сонцем.Я не така як
усі, мені важко бути своєю серед чижих.
До останньої миті я не покладаю віри в
щастя, радість, щирість, десь вони все ж
таки існують, але мене поборола
реальність життя.Здається, я завжди
дивилась на цей світ через рожеву
оболонку мрій, і не вірила, що колись ця
оболонка зникне, що обірветься
безкінечний ланцюг щастя, але
помилялась, помилялась як усі
помиляються.
Навіщо мені цей світ, якщо мені
зраджують мої друзі, хоча які друзі, в
мене їх зовсім не має?.. Навіщо мені це
небо, якщо я не вмію літати; навіщо
сонце, яке не гріє а обпікає?.. Навіщо
мені цей світ?.. На ці питання шукаю
відповіді, але жити з
ними—неможливо.Серед сірих буднів,
міського затишшя,єдине, що мене
рятує—це знання, уроки, освіта.
Дехто вважає мене божевільною, може це
й так, але ніхто не здатен сприймати
цей світ як я.Останнім часом
ненависть—це моє кредо, вона
навкруги, вона обгортає мене як ковдра
намагаючись задушити.Мене ненавидять
всі, а ті хто намагається
любити—зраджують собі.Колись я
зрозуміла, що народилась не в ту
епоху.Моє місце не тут.Здається я
займаю чуже тіло… Коли ж намагаюсь
запитати себе хто я? відповіді не
чую.Я ніби механізм, який
запрограмований на дії…
Ненавиджу зиму—вона краде всі мої
мрії, яких і без того зовсім мало.Ці
мрії відрізняються від усіх мрій, вони
досить банальні, але суттєві й
правдиві.Не розумію, хто я?.. Моя
психологія не така, як у моїх
друзів, буть то дівчина чи хлопець.Я
розумію кожного з них.Але мої думки
зовсім не такі; вони глибші й
проникливіше, здатні розпізнати
будь-який внутрішній світ людини.Але
коли це відбувається мені стає
тяжко.Мене часто запитують: „Що я
роблю у вільний час”—напевно вони не
розуміють, що вільного часу не існує, а
коли він з*являється, то ми невзмозі
зрозуміти, що саме це і є вільний час.
Я вивчаю людей прочитуючи їх як
книгу.Книги в свою чергу бувають
різні: мистецтво й
сміття.Мистецтво—це книга, яку можна
читати з захопленням і на протязі
усього життя цитувати її, згадувати,
гордитися нею. Що ж до сміття, то воно
приходить і відходить, не залишаючи
сліду.Людина—це книга, яка може
зацікавити або відштовхнути.Саме
книги відволікають мене від проблем, я
розчиняюсь в сюжеті й відображаю
картину тодішнього буття.Так само і
людина, я проникаю у її душу, серце,
думки.Колись мені було боляче від не
розуміння мене людьми, цей час
пройшов, тепер я звикла, звикла
відношенню до мене, до поглядів
людей,їх побоювань, звикла…
На їх сухі питання не маю бажання
відповідати, їхні
репліки—безглуздя,їхні
висказування—пусті й необмірковані
теорії.
Моє місце не тут, напевно я ніколи не
знайду себе, але намагатимусь це
зробити. Хто я?.. Хто я і навіщо мені
жити? Не думайте, це не натяк на
самогубство чи прощальне письмо, ні, це
не так.Це моя душа, яка рветься з
сутінків, вона вже не потребує тепла і
сонця.Таке відчуття ніби я мертва, але
жива людина.Я вже не хочу їсти і пити,
бо їжа здатна призвести мене до
депресії. Їм тільки тому, що я людина і
мені потрібно це робити. Нестаток їжі
дратує мій шлунок, але він не в образі,
бо розуміє як мені тяжко. І це зовсім
не смішно, бо хто краще за мене
зрозуміє мене саму.Нажаль
ніхто.Люди, які знаходяться коло мене
здивовані й часто задають питання
„Чим тобі допомогти” або „Що тобі
порадити”—все це безглуздя, якби я
знала мені б було набагато легше.Я не
розумію чому така, чому не інша?.. Хтось
вважає, що це накручування, намагання
якось виділитися,--це не так.
Хибні намагання мене зрозуміти
відлякують. Часто чую „ Я тебе
розумію”, як ти можеж розуміти
мене, якщо ти ніколи цього не відчував,
ти не можеж дивитись на світ моїми
очима, а якщо б це здійснилось, ти б
злякався, ти просто б не винес усього
того, що відчуваю я. Навіщо ти лізеш
мені у душу, тобі все одно мене не
зрозуміти?.. Набридає те, що я здатна
відповісти на любе запитання, яке
стосується іншої людини, її душі,
думок, себе ж іноді не розумію, а коли
все ж таки мені це вдається, стає
шкода, шкода саму себе.І це жахливо, бо,
що може бути страшніше за
жалість?.. Жалість—це слабкість.
Їй не можна піддаватись, бо вона
здатна виїсти тебе наче
кислота.Жалсть робить нас м*якими, а
м*які не виживають.З цим тяжко жити.
Мені кажуть „Ти ж не хочеш жити, тоді
просто вбий себе”, і ті хто це каже
стають в моїх очах деревами й овочами,
хоча в овочах більше душі а ніж в цих
людях.
На ці безглузді запитання немає
відповіді.Ви думаєте мені хочется
вмирати? Назавжди покидати цей коханий
мною світ? Мою Україну? Мої мрії? Ви
дійсно так гадаете? Тодя ви нічого не
розумієте. Мнеі потрібно рятуватись, я
не винна в тому що така, така, яка
є.Різні люди по-різному мене
сприймають, але більше неподобство
викликають ті, які кажуть, що мені
треба лікуватись, сидіти у психушці чи
щось таке. Вони не праві, не праві, бо я
здорова, і від цього не має ліків.Як
можна вилікувати душу, якщо вона така
від народження.Я не хвора я така яка є.
Деякі явища я й досі невзмозі
пояснити.Наприклад: Як колись ще малям
мене звішували на терезах не пам*ятаю
цифр, але пам*ятаю все неначе вчора.
Я бачила себе з боку, ніби була не в
своєму тілі, але мене ніхто не
бачив.Коли я не дивлюсь у дзеркало і
намагаюсь відобразити обриси свого
обличчя у мене це не вдається, я себе
не бачу і не можу уявити.
Я чужа сама собі, Я чужа серед інших.Мої
теорії зрозумілі лише деяким, але цих
людей дуже мало. Кажуть усі творчі
люди хворі. Я не хвора, хоча звідки мені
знати?
Ненавиджу зміни, мені тяжко до них
звикати, зараз же я розумію, якщо щось
не зміниться… Я не така як усі, в свою
чергу кожен з нас не такий як
усі.Замкнене коло, коло обіг речей в
природі.
Я шукаю себе.Але чи знайду?.. Головне
намагатись, та коли надії немає все
марно.Я вірю, що існують люди, такі
самі як я.Напевно, коли я їх зустріну,
одразу ж зрозумію.
А поки—шукаю себе!