Діалог зі смертю

3:15 ночі… Біля будинку №15 на білому
снігу лежало нерухоме тіло
дев’ятнадцятирічної дівчини, від
якого червоними струмками
розтікалася кров і швидко
розтоплювала сніг навколо неї. Юна
особа була ще жива, жити їй залишилось
хвилин десять. Дівчина нічого не
говорила, від неї було чути лише хрипи.
Минуло секунд тридцять і до дівчини
невідомо звідки підійшла дуже
приваблива жінка, з вугільно –
чорними очима, з темним волоссям,
зовсім бліда та в довгому чорному
вбранні. Тією жінкою була Смерть.
Дівчина: Хто ти? Що тобі потрібно?
Смерть: Хто я??? Ти сама мене покликала.
Хіба ти не розумієш? Я – Смерть!
Прийшла за тобою.
Дівчина: Смерть??? Я тебе уявляла
зовсім іншою – старою та з косою!..
Смерть(сміючись): Ти віриш у казки! Я –
стара, з косою? Ну ось, я перед тобою! Що
скажеш?
Дівчина: Ти доволі гарна, і я тебе
зовсім не боюсь…(затихла)
Смерть: А повинна була б! Чому ти –
зовсім молода, гарна дівчина
позбавляєш себе життя, цього дарунку
Бога???
Дівчина(ледве чутно): Життя – дарунок?
Не сміши, життя – це каторга!
Смерть: Не розумію! Звідки такі думки в
такий юний вік. В тебе було все життя
попереду. А зараз – забуття!
Дівчина: Жити… Набридло …
Смерть: Бідна дитина! Ти нічого не
розумієш… Ти втратила найбільшу
цінність людства.
Дівчина(обурено): я просто більше не
можу…
Смерть: Чому? Тобі немає ради чого
жити?
Дівчина: А навіщо? Заради чого чи
заради кого? Кожне життя закінчується
одним – смертю, кожен живе заради
того, щоб померти.
Смерть: Ти вважаєш смерть – дарунком,
винагородою за життя.
Дівчина: Так! Навіщо чекати цього
подарунку десятки років, якщо, не
маючи бажання жити, можна отримати
його відразу…
Смерть мовчки підійшла до дівчини,
закрила крижаною рукою їй очі, взяла
за руку грішну душу та димом
розчинилася у повітрі.