Ф’яметта (італ. Вогник)

Весна настала, а очі зелені сумні,
І плакати не перестала,
Бо люди бувають одні,
Для неї пробудження ще не настало.
Вона ховається у ковдру теплу,
Руде волосся в хвіст збира
І обмива сльозами мрію мертву,
Яку чомусь не вберегла.
Проха у неба лиш дощу
І сонце бачити не хоче
Від вуст ледь чути: «Я прошу,
Я хочу жити лиш до ночі!».
Тільки вечір її обіймає,
А місяць висушує тугу,
І більш рідніших для неї нема.
Ніхто більш не візьме за руку.
Ранкові промені лице їй обпікають,
Вони пробуджують їй біль,
Думки погані не втікають,
Вбивають в серце гострий кіл.
І плинуть ночі, плине час,
Вона потроху оживає,
Вона чекає кожен раз,
Що за спиною її хтось шукає…
…І прийде день, і день життя,
Вона його зустріне,
І вогник освітить буття,
Його вона ніколи не покине.