Нове життя «ВОНА»

Була жахлива погода. На вулиці
безперервно лив дощ, створюючи річки
брудної води та мулу на вулицях.
Дерева були схожі на героїв фільмів
жахів, все навколо було покрито
мороком, сірі будинки заливали водяні
стріли весняного дощу. У вікнах не
з’являлося жодного обличчя, лише
де-не-де могло промелькнути якесь
безформенне тіло. Хоча все навколо
здавалося пустим, люди ходили по
вулицям. Вони були пригнічені та
зморені, схожі на мокрих пташок, які
хотіли швидше знайти пристанище. Саме
серед цих брудних вулиць, пустих
будівель та змучених людей ішла вона.
Навіть не йшла, а просто летіла,
переступаючи калюжі та обминаючи
бруд. Що привертало до неї увагу, так
це квіти, а саме жовті тюльпани. Квіти
були зовсім мокрі, але своєю
яскравістю розріджували чорно-білу
гаму буденності… їй було 19, з першого
погляду вона нічим не виділялась, та
поглянувши на неї ще раз, відразу
ставали помітні всі витончені вигини
її тіла, обличчя приваблювало своєю
білизною, великими сірими очима та
блідо-рожевими вустами. Вона, зовсім
беззахисна, спокійно крокувала під
дощем, по її довгому темному волоссю
стікала вода, промочуючи наскрізь і
так змоклий одяг. Вона ніжно
притискала до грудей незахищенні
квіти і просто йшла, куди вона йшла
було невідомо. Здавалося, що її очі
самі не бачили куди ведуть дівчину.
Але ні… Проминувши стару крамницю
дівчина зайшла у досить знайомий
будинок з великими залізними дверима
та брудними вікнами. Пробула юна особа
в будинку не довго, через декілька
хвилин двері шалено відчинилися і на
вулицю, прямо в калюжу полетіли
тюльпани, а за ними в ту саму калюжу
впала дівчина. Її обличчя було в крові,
з розбитої губи кров стікала на одяг,
сльози сильніше дощу почали литися з
очей. Вона піднялася, спокійно підняла
квіти і попрямувала в сторону ріки.
Зупинилася лише тоді, коли вже стояла
біля краю мосту. Весь її одяг був
порваний та заплямований, з піддолу
спідниці капала брудна вода, у волоссі
заплуталося декілька золотавих
пелюсток. Вона і тоді викликала до
себе приязнь і, чомусь, довіру. Я
просто стояв осторонь і спостерігав
за нею, я слідкував за нею з тої миті як
зустрів, як її побачив. Я не міг
відвести від неї погляду, але боявся
навіть приблизитись до неї, боявся
порушити її спокій та недоторканість.
Вона ж мене навіть і не помітила, і не
помітила б певно і пізніше, якби не її
бажання кинутися у бурхливий потік. Я
просто не міг дивитися як ця ніжна
квітка стає на край мосту і трясучись
дивиться вниз. Ще б декілька секунд і
було б пізно, я підбіг до неї, схопив її
за плечі і притиснув до себе, з її рук
до моїх ніг впали все ті ж квіти, які
вона так боялася втратити. Ми
простояли на мосту під дощем десь пів
години, а потім … Потім я залишив
тендітну квітку собі, я почав
опікатися, захищати, любити мою
дев’ятнадцятирічну дівчинку, так,
вона залишилася зі мною, вона стала
лише моєю. Чи не жалкую я, що врятував
якусь випадково безпритульну, не
соромно мені, що я тридцятирічний
чоловік до без тями закохався в юне
дитя? Ні, зараз навіть не уявляю мого
життя без неї. Вона – моє життя. Я
просто щасливий, що нестерпна погода,
надокучливий дощ та жовті тюльпани
подарували мені її. Подарували мені
нове життя.
Нестерпний дощ – бруд та вода.
Жовті квіти, моє жахливе небуття.
Розвіяла, як дим, вона.
Подарувавши спокій та нове життя.