Проти життя

Мене шукаеш? Не бійся, ти мене не
бачиш, бо тут зовсім темно.Мій
голос—підтвердження того, що я не плід
твоеї уяви або фантазії.Ти прийшов, бо
хочеш поговорити? Може знов повідаєш
свою „Теорію ненависті і любові”, або
здивуєш чимось новим…
--Мені здається, що я хворий, на мене
постійно здивовано дивляться люди, які
немов ренгени пронизують мене своїми
гамма променями, залишаючи слід у
пам*яті.
--Це досить цікаво, ти завжди дивуєш
мене, а чому саме, ти їх боїшся?
--Мені здається, що вони вміють читати
мої думки і я що сили намагаюсь
затулити рот й вуха
руками, розуміючи, що все
марно.Намагаюсь не думати, але не
можу.Іноді, я відчуваю як вони
дивляться на мене, якби ти тілько
знала, вони поїдають мене, підпалюють
своїми поглядами мою шкіру, яка
починає пекти й боліти.
--Ти намагався зрозуміти їх?
--Так, але мені важко, бо я не вважаю себе
людиною, правду кажучи я й так не
людина.Напевно вони це відчувають; як
собаки відчувають ворога, так і вони
„чужого”.
--Як ви зрозуміли, що ви не людина?
--Це було не важко.Люди—це розумні
тварини, яких створив Господь по
своєму подобію, хоча сам
Господь—надлюдина.Так, мене створив
Бог, але, чому я не такий як
усі? Людина—досконалий витвір
мистецтва, який крім усього їй
дарованого має почуття.Найголовніше з
усіх людських почуттів—любов.Без неї
не буде нічого.А я не вірю в любов, я
холодний наче жаба, що сидить на болоті
й чекає на прихід
осені, зими, весни, літа,і на сам кінець
смерті.Людина, яка не вірить в
любов—не людина, людина, чиє серце
заполонила ненависть—приречена на
смерть.І знову аксіома…
--Ти ніколи не задумувавсь над тим, що
відштовхуєш людей, ти ніби кольоровий
персонаж, який здивувавши
всесвіт, засумнівався у своїй
спроможності здивувати світ.
--Так-так, я відомий і в мене не має часу
на пусті балачки, я не маю бажання
розмовляти з людьми, мені це не
потрібно, до того ж я завжди у центрі
уваги, а це дуже набридає.Ця
слава, гроші, колись я мріяв про це, а
тепер—не розумію чого хочу.
--Твої страждання пусті й досить
банальні.ти—людина, яка не знає ціну
тому, що має.Ти лицемір, саме
так—лицемір.
--І ти кажеш це мені? хм… Ти як завжди
права.Я
лицемірна, егоістична, самозакохана
людина.Одне знаю напевно—в цьому
світі не можливо інакше.Якщо ти будеш
слабким—тебе з*їдять.
--Чого тобі не вистачає?
--Я чекав на це запитання, довго готував
відповідь, а тепер, нічого не можу
сказати… В мене є
все: тіло, душа, свобода, розум, гроші, та я
все-одно не розумію, чому такий
нещасний?
--Знаєш, твоя проблема в тому, що ти
бачиш цей світ, але світ не бачить
тебе.Погодься, важко побачити сіре на
сірому.
--Це зовсім не так, я відомий, у мене є
все і…
--Ні.Справа не в цьому, ти маєш все
це, але, гадаєш, тебе помітять, коли будеш
проходити по вулиці? Так, помітять… Я
веду до того, що люди звикли бачити
оболонку, ось чому вони дивляться на
тебе як рентгени, звертають увагу на
образ, одяг, та забувають головне: Не
краса впливає на внутрішній світ
людини, а внутрішній світ людини на
красу.Ти мене розумієш?
--Намагаюсь.
--Якщо людина потворна, це не означає, що
вона не красива.
--Але, до чого тут я?
--Ти гарний ззовні, але погодьтеся, душа
не відповідає твоїй зовнішності.Ті
люди, що проходять повз
тебе, вдивляючись, бачать лише картину
в якій не має душі, можливо вона і є, але
вони цього не знають.
--Чому ж тоді я їх боюсь, постійно
оглядаюсь і виглядаю збентежено?
--А, може, вони на тебе не дивляться, може
це лише ваше бажаннязвернути на себе
увагу?
--Ні, це не можливо.
--Ще й як можливо.
--Хоча, тобі краще знати.
--Ти нагадуєш мені” маленьку
людину”, яка хоче, щоб її
помітили, лізеш зі шкіри, прагнеш
слави, видаєш книжки,і що
маєш?—нічого.Тебе помічають і
забувають, а твої книжки пиляться на
поличці книжкового магазину, чекаючи
на диво.
--Навіщо ти лізеш мені у душу? Мені й без
тебе тяжко.
--Я лише хочу допомогти.
--Допомогти загнати мене в глухий
кут, депресію?
--Без мене тобі не врятуватись.
--Чого це ти думаєш, що мене потрібно
рятувати?
--Хто краще за мене знає тебе, врятує
тебе?
--Я ненавиджу тебе і цей світ.
--Ні, ти любиш цей світ, бо для тебе
ненависть — любов.
--Я більше не можу.
--Мені тяжко від того, що я тебе розумію.
--я не хочу жити, мені не потрібно
життя.!
--Тебе вже не врятувати.
Ви чули, знов той навіжений з 13 палати
цілу ніч розмовляв.А ще кажуть ми
хворі.
--Так-так дівчата, у чому справа, що це за
скупчення у коридорі?
--Докторе, той з 13 палати цілу ніч на сам
з собою розмовляв.
--А тобі чого,іди до себе, чи хочеш до
ізолятора потрапити?
--Ні-ні, все добре, я вже пішла.
--Ну що голубчику, прокидайся, як
самопочуття?
--Краще вмерти.
--От бачиш, тобі вже краще.Пішли на
двір, я тебе проведу.Не встигла лікар
отямитись, як пацієнт втік.Ловіть
його, ловіть!!! Он він… Та ні
дурні, пізно, все ж таки втік.
Він бродив холодними
вулицями.Самотній і чужий, ніби
іноплонетянин приречений на
страждання.В мокрій від дощу й снігу
рубашці… Увесь змерз, дрижав, слухав
стукіт своїх зубів.Там, за два
кілометри миготіли вогні… Побачивши
стару автозаправку—підійшов.
Поряд з будкою стояла повна каністра
бензину, узявши їїв руки почав
поливати себе з голови до ніг.Було
тихо, ані душі.Тільки попереду шуміла
об*їзна дорога, проводжаючи й
зустрічаючи машини.Десь у сорочці він
знайшоп запальничку,і підійшовши до
дороги чиркнув нею, вмить запалавши
синьо-помаранчевими кольорами.Він не
відчував болю.Ішовши біля дороги
вдивлявся у пролітаючі поміж нього
машини.Палав і йшов, але його ніхто так
і не помітив.
Вже світало, морозний вітер розвіяв
гомін минулої ночі.Що це було, сон чи
ілюзія,--вирішувати вам.Але більше
його ніхто не бачив